Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 року в буковинському селі Мілієві. Родина майбутнього поета жила дуже бідно. Його батько був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралось багато людей, що вели жваві розмови про героїчне минуле України, про опришків Довбуша, Петрія та Мухи, про важке тодішнє життя. Хлопчик з жадібністю вбирав цю інформацію. Мати Сафта й сестра Марія знали багато народних пісень і часто співали їх. Наслідуючи коломийки, Загул почав складати перші власні пісні. Ще в початковій школі виявив такий хист до навчання, що сільський вчитель за власний кошт віддав хлопця, який рано осиротів, до Чернівецької гімназії, яку той закінчив 1912 року. Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф.Шиллера. З власних поезій 1909 року в газеті «Буковина» надрукував вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила». 1912 року в газеті «Нова Буковина» опубліковані цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання». Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 року працював у чернівецьких газетах «Нова Буковина» та «Народний голос», де й друкував свої вірші. 1913 року в Чернівцях побачила світ перша книжечка віршів молодого поета "Мережка". Затим Загул вступив на історико-філолоґічний факультет Чернівецького університету. Але подальший життєвий шлях поета різко зламала І світова війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заложником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звідти — до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями. У 1918 році Дмитро Загул видав збірку віршів «З зелених гір», завдяки якій здобув певне літературне ім'я. Тоді ж він прилучився до об'єднання письменників-символістів "Музагет", стоячи на позиціях "чистого мистецтва". Такі ж позиції відбиті і в його черговій збірці "На грані" (1919).
Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН). Впродовж 1920-1934 рр. Дмитро Загул редагував альманах «Західна Україна», писав критичні статті, перекладав: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика» (1923). 1930 року він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського.
1933 року, як члена літературної організації «Західна Україна», Загула звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Там його призначили редактором багатотиражної газети «Строитель Бама». Працював він і літературним оформлювачем в агітбригаді.
Де, коли і за яких обставин пішов із цього світу Дмитро Загул точно не відомо. Існують лише перекази, що помер він від паралічу серця в одному з колимських таборів улітку 1944 року. Дмитро Загул реабілітований посмертно.