Олекса Романець: переосмислюючи минуле

2 квітня виповнюється 100 років з дня народження відомого літературознавця Олекси Романця(1921 – 2006).Шукаючи своє призначення в житті, О.Романець обрав покликання дослідника, науковця. Проте перепоною в реалізації мрії стала його власна біографія, яка не зовсім вписувалася в «радянські канони».

«Син ворога народу»

Олекса Романець народився 2 квітня 1921 р. у селіз молдавським та українським населенням Великий Молокіш (MolochișulMare) – зараз територія Республіки Молдови. Батько Олекси був українцем, мати – молдованкою. Великий Молокіш,як багато інших прикордонних земель, перебувало під різним пануванням. Після поділу Речі Посполитої село належало до Російської імперії (1793-1917), протягом 1917 по 1919 рр. перебувало під впливом Української народної республіки. Радянська влада в селі була встановлена у 1919 р.

У часи колективізації батько Олекси Романця Стратон був членом Всеукраїнського виконавчого комітету комуністичної партії та головою колгоспу в селі. Здавалось життя сім’ї складалось вдало. Олекса починає навчатися у Балтському педагогічному училищі (1937), життя молодого хлопця подавало надії. Але все швидко змінилось. У1938 році за рішенням радянської «трійки» НКВС батька арештували й розстріляли без доведення вини в суді. Приводом для розстрілу було те, що він видавав людям за трудодень більше належної норми зерна (по 10 кг). Цього ж року Олексу як сина «ворога народу» виключили із комсомолу. З 1940 р. він працював вчителем молдавської та російської мови в Катеринівській українській неповносередній школі. З початку серпня 1941 р. територія Молдавської автономної республіки потрапила під контроль окупаційної влади – губернаторства Трансністрія. Перебуваючи під час війни в селі Великий Молокіш, О.Романець через учителя Серафімського В.І. налагодив зв’язки із місцевою підпільною організацією, звідки отримав радіоприймач та листівки, брав участь у звільненні групи радянських військовослужбовців. У місті Балта був прийнятий в члени підпільної організації радянського спрямування до групи полковника Якубовського. Він писав і поширював листівки антиокупаційного характеру, підробляв документи. Проте невдовзі був викритий та заарештований румунською поліцією. Після звільнення Балти його зарахували у винищувальний батальйон при районному відділі НКВС. Про цей факт ми нічого не знаємо. У його інтерв’ю, опублікованому 2001 р., помітно, як він свідомо опустив цю інформацію, вкрай стисло відповівши: «В час окупації теслярував, а після – армія».

Солдат Червоної армії

В особовому фонді Державного архіву Чернівецької області зберігається рукопис його інтерв’ю, записане Віктором Мельником. Зокрема він, хоча й не охоче, детальніше розповів про часи окупації та перебування на війні. Останнє тривало для нього близько чотирьох місяців. О.Романця записали до Червоної армії у віці 23-х років. Він служив у стрілецькій роті 217-го гвардійського стрілецького полку 80-ої гвардійської дивізії, яка складалася з чоловіків віком за сорок – селян Тальнівського та Бабанського району Київської області. Про цей час О.Романець волів публічно ділитися лише курйозними моментами, як ось про вступ до армії в серпні 1944р.:

Я потрапив у запасний полк із своїми односельчанами вночі. Удосвіта мене разом з кількома солдатами забрали на кухню. Ми там до вечора чистили картоплю. Таким було моє «бойове» хрещення. А коли вночі повернувся звідти, дядько Степан з нашого села, товариш мого батька, каже: «От тобі не пощастило, Олексо. Ти пішов картоплю чистити, а якийсь командир прийшов і всіх, хто має освіту забрав з собою…».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця, 2001 р., ДАЧО)

Через кілька місяців Олекса знову зустрінеться з дядьком Степаном, але вже в госпіталі в Угорщині:

«Під Будапештом вранці 31-го грудня 1944-го року мене було поранено в голову і перебито руку. Вночі потрапив до госпіталю в Секешфегерварі. І коли дійшла черга до мене і назвали моє прізвище, то чую: «Це ти, Олексо?». «Я, кажу, - дядьку Степане». По голосу впізнав його. Він теж був поранений в голову, але важче, ніж я. А вже як вдома, в селі, зустрілися, то він каже: «От повезло тобі, Олексо. Бо на тих, кого отоді відібрав і повів від нас той командир, через тиждень майже на всіх прийшли похоронки…Ось так воно в житті буває з везінням. Та й чи дивний збіг з дядьком Степаном Шишкіним однієї ночі ми вступили у війну і, так само, однієї ночі вибули з неї, бо після поранення були комісовані та повернулися додому інвалідами».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця, 2001 р., ДАЧО)

Комсорг та Остап Вишня

О.Романець брав участь у Яссько-Кишенівській операції (20 серпня –29 серпня 1944р.), про яку згадував в контексті отриманого листа від Остапа Вишні. Письменник О. Вишня якраз вийшов із десятирічного заслання в таборах ГУЛАГута знову почав друкуватися в журналах:

Найбільше запам’яталось форсування Дунаю в Югославії біля міста Самбор. Там ми втратили дорогого для нас листа від Остапа Вишні. Його ці літні дядьки любили і пам’ятали добре. Бо коли ми прочитали в газеті один з перших його фейлетонів, опублікованих після заслання влітку 1944 року, то попросили мене «Ану, напиши авторові, чи це той Вишня, що гуморески писав колись?». І я написав листа від нашої роти, а десь через місяць отримав трикутник – відповідь від письменника. Сторінку із зошита, в якому він повідомляв, що він справді той Вишня, але книжки зараз не має, прислати не може, бажав своїм шанувальникам-солдатам швидше з перемогою повернутися додому. Хоч знав листа напам’ять, та коли траплялася нагода, дядьки казали: «Ану, прочитай, що нам пише Вишня». Ми перейшли всю Румунію, частину Угорщини, і вийшли вже на Югославію. В Дунаї лист затонув разом з іншим солдатським скарбом, рота, як я вже казав, складалася з колгоспників. По війні, коли я читав Гончара, то бачив своїх з роти, які, як і брати Блаженки з «Прапороносців», мріяли скоріше добити Гітлера і повернутись до своїх родин, вірили, що заживуть по-новому. Усі думали, раз повертається православна віра (бо й сам командир полку, начебто, скомандував: «С Богом вперёд!»), погони знову начепили – повертаються і старі часи. То й наші селяни теж сировицю брали: знадобиться, мовляв, кінську збрую латати. Казали мені: «Синку, колгоспів не буде».

(Цитата із інтерв’ю О.Романця, 2001 р., ДАЧО)

Перебуваючи на фронті О.Романець, як найосвіченіша людина в роті (його називали «Вчитель»), був призначений комсомольським організатором. На війні його минуле як сина ворога народу вже не бралось до уваги («Це не має значення», - відповів комсорг батальйону). З призначенням комсоргом О.Романец ьзнову отримав комсомольський квиток. В його обов’язки входило читання пропагандистських статей в газетах, безумовно доводилось говорити не лише про швидку перемогу над Гітлером, але й про розбудову комунізму. Проте, за словами О.Романця, комуністів у роті не було, тому подібна пропагандистська інформація не сприймалась солдатами. Натомість солдати-селяни вірили, що після війни все буде по-іншому. Тому й заперечували – «колгоспів не буде».

До квітня 1945 р. О.Романець перебував на лікуванні у госпіталях, згодом через інвалідність його звільнили з Червоної армії. Вже в часи незалежної України, переосмислюючи минуле в тоталітарній системі, він відмежовувався від комуністичної традиції, хоча й продовжував дорожити воєнними нагородами (медаль «За взятие Будапешта», «За победу над Германией в Великой Отечественной войне»). Після війни його було представлено до нагородження Орденом слави ІІІ ступеня, однак нагороду він разом із декількома іншими учасниками війни, що мешкали в Чернівцях, отримав лише 9 травня 1972 р.

«Ветеран праці»

У серпні 1945 р. О.Романець почав навчатися на філологічному факультеті Чернівецького державного університету. За іронією долі студентам провінційного університету пощастило, що тоді серед викладачів були направлені з центру (Ленінграду, Москви) неугодні радянській владі вчені. На О.Романця велике враження справив літературознавець, професор Ніколай Фатов, який прибув у Чернівці в 1945р., у прямому сенсі, з вагоном книг. Невдовзі він став завідуючим кафедри російської літератури ЧДУ.

Життя у післявоєнних Чернівцях не було легким через відчутну нестачу продовольства, хвороби та матеріальні труднощі. Тому ще студентом О.Романець почав працювати нічним коректором в газеті «Радянська Буковина». «Це дало можливість не лише відвідувати заняття, а й харчуватися на правах працівників газети, що в проголодні повоєнні роки багато важило»- згадував О.Романець. До 1947 р. в Радянському Союзі діяли продовольчі картки, за якими серед певних соціальних категорій розподілялись продукти та товари.

Паралельно із навчанням О.Романець працював лаборантом кафедри української літератури в університеті (з березня 1946). 5 листопада 1947 р. наказом ректора ЧДУ йому надали подяку «За особливо сумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків, спрямоване на піднесення якості роботи університету, і з нагоди ХХХ-річного ювілею Великої Жовтневої Соціалістичної революції» із занесенням в трудову книжку. Варто згадати, одночасно із святкуванням перемоги «Великого Жовтня» та відзначенням дня народження Сталіна в сільських районах області люди помирали від голоду. Натомість в чернівецькій пресі відзначали успішні плани виконання хлібозаготівлі.

Хоча О.Романець на рік швидше закінчив університет та вдало склав іспити, як сина «ворога народу» та безпартійного, його не зарахували до аспірантури. Уникаючи подібних «моментів», О.Романець вважав за потрібне замовчувати інформацію про свого батька та дотримуватись «правильної автобіографії». Потрібно було дбати про дружину та двох доньок. Очевидно з цієї причини в анкеті для займання посади у 1955 р., надаючи інформацію про свого батька у графі «чем занимаются и где находятся в настоящее время» він напише «не знаю».

У післявоєнні роки населення Чернівецької області піддавалось систематичній ідеологічній обробці, в усіх закладах та підприємствах працювали т.зв. агітатори, діяли червоні кутки та виготовлялись стінні газети із пропагандистськими текстами. Щоб отримати шанс на життєвий успіх молоді люди вливалися в радянські реалії, були й ті хто щиро повірив у нав’язані ідеали. Відсутність партійного квитка не давала перспективу кар’єрного росту в університеті, тому О.Романець шукав інші шляхи для особистої реалізації. Відтак він працював на різних посадах: як нештатний лектор Чернівецького Обласного комітету Комуністичної партії України, заступник голови обласної методичної ради по впровадженню нових обрядів та звичаїв, член комітету і голова секції пропаганди обласного відділу Товариства охорони пам’яток історії та культури УРСР. На цьому ґрунті з’явилися статті «ідеологічного фронту» - присвячені Соціалістичній революції та ювілеям Леніна та Сталіна.

За свою професійну діяльність О.Романець був нагороджений радянською владою численними ювілейними медалями та грамотами, серед яких у 1970 р. отримав медаль «За доблесну працю. З нагоди століття з дня народження Володимира Ілліча Леніна». У Радянському Союзі нагородна система була покликана створити ілюзію успішності окремої людини чи колективу, стимулюючи в такий спосіб зростання кількісних показників, та викликала патріотичне піднесення населення, лояльність до влади. Проте із зростанням все нових «ювілейних» медалей це ставало профанацією.

У 1965 р. О.Романець вступив до Спілки журналістів України. Співпрацюючи із чернівецькими газетами він здебільшого популяризував серед читацької публіки буковинських письменників ХІХ – початку ХХст. Таким чином, підготувавши ґрунт для подальших досліджень своїм студентам. Також він вивчав постаті молдавських і румунських поетів, письменників. Його дослідження, присвячені літературному процесові на Буковині увійшли до відомих праць у співавторстві: «Літературна Буковина» (1966), «Північна Буковина: її минуле і сучасне» (1969), «Нариси з історії Північної Буковини» (1980).Зацікавлення народними піснями вилилось в цілий ряд збірників, де він виступив як співупорядник, та в не меншій кількості статей.

Вражаючий творчий доробок О.Романця (близько 600 праць) ще чекає належної оцінки науковців незаангажованих провінційними кліше. При ознайомленні з його особовим архівом, який частково зберігається в Державному архіві Чернівецької області (зокрема розвідки, нотатки в робочих записниках), помітною є його цікавість до ідеї буковинської толерантності як «певної етики міжнаціональних відносин» та «взаємоприязні народів». Основи цих явищ він виводив із поширених на Буковині родинних взаємозв’язківміж українцями та молдованами, прагненні до порозуміння, полілінгвізмі населення. З одного боку тема була близька йому ще й через родинне виховання, а з іншого – співзвучною із концепцією про інтернаціональне братерство в Радянському Союзі. Останнє дозволило йому зробити дослідження присвячене родині молдавського письменника Богдана П. Хашдеу. У результаті клопіткої праці постала монографія «Джерела братерства. Богдан П.Хашдеу» (1971). За цю монографію у 1972 р. О.Романцю присвоїли звання кандидата філологічних наук, а не доктора як пропонувалось під час захисту роботи. Можливо, причиною цього була вже згадана стигма «сина ворога народу». Після захисту дисертації О.Романець почав працювати у відділі історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР, розширюючи тематику своїх досліджень у сфері краєзнавства Буковини.

Продовжуючи дослідження молдавсько-українських відносин та культурних взаємозапозичень О.Романець був співавтором праці «Очерки молдавско-русско-украински хлитературных связей» (Кишинів, 1978). У 1982 р. автори цього дослідження були відзначені премією президії Академії наук Молдавської РСР.

Захисник «Червоної рути-89»

В особистих документах О.Романця зберігається цікавий за змістом лист до редактора газети «Молодий буковинець» (на той час орган Чернівецького обкому ЛКМС). Текст дійшов до адресата та був опублікований в одному із номерів газети. У своєму тексті О.Романець висловлював обурення щодо статті «Навздогін «Червоній руті»»(№ 41, 1989 р.), де цитувались висловлювання членів оргкомітету фестивалю та партійних посадовців на нараді Чернівецького обласного виконкому Комуністичної партії України. На противагу думці посадовців, О.Романець відстоював право Чернівців стати постійним місцем проведення фестивалю, відкидав закиди в ігноруванні «традицій нашої області»(толерантність), «національних особливостей краю»(поліетнічність), протестував проти оголошення фестивалю «націоналістичним шабашем». Побоювання у посадовців викликало те, що молодь приносила на фестиваль жовто-сині прапори, тричі виконували «Ще не вмерли України», не сподобались й переможці конкурсу. Заступник голови облвиконкому Г.Цуркан навіть запропонувала звернутися до ЦК ЛКМСУ і Міністерства культури «з вимогою переглянути результати фестивалю». Аргументація проти цього в листі О.Романця чи не найкраще відображає його запал у відстоюванні власних переконань:

У Чернівцях народилася «Червона рута», у Чернівцях розвивався і мужнів самобутній талант її автора, який зумів поєднати чарівність мелосу української пісні з новими ритмами сучасності. У буковинському краї пісня залунала вперше. З буковинського краю рознеслася по всіх континентах планети. Чернівецькі вулиці зберігають відлуння кроків Володимира Івасюка. У Чернівцях і області живуть його батьки і рідня, товариші і друзі, виконавці і палкі шанувальники пісень композитора.

Не «оргкомітет та інші відомства», не телеграф, ні «ультиматуми», а вони, широка громадськість, творчі організації, культурні, освітні, наукові заклади і установи, і всі, кому не байдужа доля української пісенної культури, мають визначити місце проведення наступних фестивалів. Ним мають стати Чернівці, бо фестиваль «Червона рута» - це гордість буковинського краю і це треба закарбувати у пам’яті і наших нащадків.

Не виникає сумніву, що ці слова належать чернівчанину, який за роки життя та наукової діяльності пройнявся емпатією до творчих особистостей Буковини, захоплювався історією та культурою краю. Попри консервативні вподобання він навіть став на захист нестандартного на той час самовираження одного з учасників фестивалю. «Дивацьке хизування, наприклад, Андрія Миколайчука отією стрічкою на бритій голові не може заступити того значимого факту, що його пісні напевне стануть новим явищем сучасної української естради, витоки якого мені вбачаються у вічно живих співомовках Степана Руданського з їх характерним «подвійним» гумором. І доки чернівецькі газети і радіо лають фестиваль, популярна республіканська програма «Від суботи до суботи» транслює «Кіндрата»(Підпільний Кіндрат. – авт.) на прохання слухачів».

Щоб не бути звинуваченим в українському націоналізмі цей лист О.Романець підписав прийнятними ідентифікаціями в тодішньому суспільстві часів перебудови – «ветеран праці, учасник Великої Вітчизняної Війни».

Буковинознавець

Якщо в радянський час у буковинознавчих працях О.Романця мав місце класовий підхід та застосування радянських дискурсів,то з 1990-х рр. в його статтях проявлялося повернення до національної історіографічної парадигми. Що полягалау зверненні до вивчення українського народу, під яким здебільшого малися на увазі селяни. Відтак у статі «З літопису класових боїв трудящих Північної Буковини» (До 125-річчя повстання під проводом Лук’яна Кобилиці) О.Романець спільно із істориком П.В.Михайлиною заперечували трактування подій 1848-49 р., якого дотримувалися, говорячи радянською науковою термінологією, серед «українських буржуазних істориків». Натомість розглядали події як визвольну боротьбу трудящих Буковини. То переглядаючи історіографічні підходи, у статті «З серця народу» (1993 р.), присвяченій 75 річниці Буковинського народного віча (3 листопада 1918 р.), О.Романець як краєзнавець основний акцент зробив вже на національній складовій конфлікту – підкреслив розвиток національної свідомості українського селянства Буковини у подіях «весни народів» 1848-1849 рр.та «національної» боротьби проти румунських бояр. Крім того, ще на початку 1990-го року він доклав зусиль, щоб 3 листопада відзначали як регіональне свято області з нагоди Буковинського народного віча (1918 р.), коли українці краю проголосили бажання об’єднати Північну Буковину із Західноукраїнською Народною Республікою.

З 1990 по 1996 р. О.Романець працював консультантом голови Чернівецької обласної ради, Чернівецької обласної державної адміністрації, згодом був радником голови обласної адміністрації. На цих посадах він звертав увагу на загрозу для цілісності української держави з боку тих, хто намагається знову підняти т.зв. «історичну справедливість» та показати українців як «чужинців» на буковинській землі. З цього приводу О.Романець провадив публічну полеміку.

У 1996 р. його активну громадянську позицію та вагомий внесок в краєзнавство відзначили званням «Почесного громадянин м. Чернівці».

Більшість життя Олекси Романця пройшло в Радянському Союзі, тож воно багато в чому було залежним від радянських бюрократичних інституцій та пошуку ним способів залишатися в безпеці. Брак особистих свідчень не дозволяє розкрити уявлення О.Романця та його ставлення до радянського минулого. Проте його досвід демонструє як непросто було в радянській системі здобути «престижне» місце роботи для сина «ворога народу». Як вже відзначали інші автори, хоча О.Романець не отримав звання доцента, професора та доктора наук, проте він заслужив визнання «народного академіка» серед наукової, творчої інтелігенції Чернівців, був наставником для багатьох дослідників та журналістів, що набагато цінніше офіційних регалій.

Автобіографічна характеристика О.Романця, з фондів ДАЧО

Міська рада та обеліск на Центральній площі, 1945(46)р., з фондів ДАЧО.

«Червона площа під час Жовтневих свят», 1945 р., з фондів ДАЧО.

Святкова демонстрація до 36-річниці Жовтневої революції. Чернівці, 7 листопада 1953 р., з фондів ДАЧО

Професор Ніколай Фатов в ЧДУ, 1958 р.

Чернівецький державний університет, 1969 р., з фондів ДАЧО

Центральна площа під час святкування сторіччя Леніна, Чернівці, 1970 р., з фондів ДАЧО

Олекса Романець, 1971 р.

О.Романець – старший науковий співробітник Відділу історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР. В руках тримає книгу «Очерки молдавско-русско-украинских литературных связей», 1981 р.

Конкурс стінних газет факультетів ЧДУ, 1982 р., з фондів ДАЧО.

Андрій Миколайчук, лауреат «Червоної рути» у 1989 р.