Головна сторінка | Архів новин | Корисні посилання | Контакти | Карта сайту

До 100-річчя Буковинського віча. День прапора в Чернівцях. 1989 рік.



За рік до проведення Буковинського Віча у Чернівцях відбулась не менш важлива подія не лише для нашої області, а й для всієї України.

Напередодні святкування в державі Дня Прапора це особливо актуально. Саме під час фестивалю „Червона рута” у 1989 році в нашому місті вперше масово майорів синьо-жовтий прапор.

Як свідчать архівні документи, ідеологічний відділ обкому партії до осені 1989 року з напругою, але справлявся з проявами „націоналізму, що були в „західній частині області і незначні прояви в обласному центрі”. Найбільшою проблемою для них тоді були вже згадані в попередньому номері національні товариства, українська гельсінська спілка, яку створили нещодавні „зеки-дисиденти” і утворений 26 серпня 1989 року Народний Рух України. Але після проведеного у Чернівцях з 17 до 24 вересня 1989 року першого фестивалю „Червона рута” центром політичного життя стає не лише університет, а й інші навчальні заклади, трудові колективи. Студенти Чернівецького державного університету першими ніби втратили страх за тиждень фестивалю. Національне піднесення в місті було неймовірне. Проведення фестивалю стало значним пробудженням для консервативних тоді Чернівців і дало неочікуваний результат для партноменклатури. І якщо в перший день фестивалю місцева міліція ще пробувала відбирати синьо-жовті прапори у гостей з Тернополя, Львова, Івано-Франківська то вже наступними днями переважна більшість гостей фестивалю гордо ходила з синьо-жовтими значками, в літньому театрі майоріли десятки національних прапорів навіть на відбірних етапах конкурсів. На заключному концерті, що відбувся на стадіоні „Буковина”, вщент заповненому, Тарас Петриненко виконав крамольну тоді, пісню „Народний рух”. А переможець фестивалю Василь Жданкін заспівав гімн „Ще не вмерла України”.

Фестиваль став для Чернівецьких партійних босів холодним душем і великим переляком. Вони зробили все для того, щоб „подібний націоналістичний шабаш” більше ніколи не повторився в Чернівцях. На самому початку фестиваль планувався як творчий конкурс виконавців, завданням якого було „піднесення рівня сучасної української популярної музики та її широкої пропаганди”. Основним організатором фестивалю стали ЦКЛКСМ України, колегія Держтелерадіо УРСР, Український фонд культури, Спілка письменників України.

Вже з самого початку організації дійства все пішло не так, як хотіли „старші товариші-комуністи”. І це при тому, що обкомом партії вівся системний контроль, пов`язаний з організацією фестивалю. Були закріплені за кожним напрямком „смотрящі” секретарі райкомів партії, але на творчий процес вони вплинути вже не могли. Наступного дня після завершення фестивалю керівництво обкому партії звітувало в ЦК партії, а, фактично, строчило донос на організаторів.

„..Вважали б за необхідне повідомити, що організатори фестивалю, зокрема ЦК комсомолу та Міністерство культури республіки, поставились до цього заходу, на наш погляд, легковажно. Про це свідчить те, що всю підготовчу роботу було передоручено львівській групі, яка, як виявилось, майже повністю склалась із членів так званого „товариства Лева”. Запропонований всього за місяць до фестивалю сценарій носив тенденційний характер і був переобтяжений творами націоналістичного, екстремістського змісту.

На вимогу обласної робочої групи внести суттєві зміни на користь громадянському, інтернаціональному звучанню фактично нічого зроблено не було. Лише напередодні фестивалю дещо змінився ідейно-художній зміст програми.

Хотіли б зауважити, що оргкомітет фестивалю залучив до складу дирекції і художньо-постановочної групи людей, які не забезпечили високого ідейно-художнього рівня творчих заходів, сприяли пропаганді жовто-блакитної символіки, ідей так званого народного руху України, створенню гострих конфліктних ситуацій. Більше того, не розраховуючи на підтримку місцевого населення, організатори, порушивши умови конкурсу, самовільно запросили у Чернівці велику кількість колективів та учасників зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, ПНР, які б створювали на фестивалі відповідний націоналістичний фон. Саме вони провокували й збуджували прославляння гетьманщини, стрільців-січовиків, імпровізоване присягання жовто-блакитному прапору, заклики до повстань тощо.

Дійшло до того, що окремі виконавці і навіть переможці фестивалю вдалися до відкритих антирадянських, націоналістичних виступів. Підбурюючи глядачів, які прибули з Тернополя, Івано-Франківська, Львова, володар гран-прі фестивалю В.Жданкін виконав гімн буржуазних націоналістів „Ще не вмерла України”, а В.Морозов оголосив провокаційну відозву – протест проти дій місцевих радянських органів.

Насторожило те, що навіть Д.В.Павличко у своєму виступі під час відкриття фестивалю використав момент для пропаганди НРУ, передавши привіт від цієї організації, а соліст „Київконцерту” Тарас Петриненко поза програмою двічі виконав авторську пісню про „Рух”.

Всі ці заходи обкомом партії проводились дуже оперативно. 25 вересня 1989 року підсумки фестивалю обсмоктувались до дрібниць на бюро обкому партії за активної участі перших секретарів райкомів партії, лояльних журналістів. Були зроблені заготовки „звернень трудящих і трудових колективів”. Найцікавіші заслуговують на увагу:

„Група колгоспників з Хотинського району побувала на заключному концерті і заявила: „Ми приїхали на свято, щоб послухати українську пісню, отримати справжню насолоду, а в дійсності побачили ганьбу нашого мистецтва і культури, просимо повідомити в ЦК Компартії України про нашу недовіру республіканським органам комсомолу та культури, які допустили перетворення фестивалю у антирадянський мітинг”.

Ще „кращий” за якістю і змістом витвір ідеологічного відділу обкому партії підписала секретар партійної організації колгоспу „Більшовик” Сторожинецького району: „Неможливо було без болю в серці і гніву спостерігати, як під націоналістичною символікою організатори цього фестивалю намагались створити ілюзію свята і музики. Адже зі сцени більшість виконавців фактично реабілітували націоналізм і бандерівщину, що принесла стільки горя жителям краю.”

Але під час фестивалю була низка „проколів”. Організатори долучили до роботи фестивалю студентів університету, які допомагали в якості добровільних помічників. В перший день фестивалю приїхали гості з Тернополя з синьо-жовтими прапорами зайшли в приміщення літнього театру. Міліція спробувала прапори відібрати, але їм це не вдалося. Міліціонери попросили допомоги в студентів, але ті на знак протесту одягли заздалегідь заготовлені синьо-жовті нарукавники і стали захищати своїх колег з Тернополя.

Другий випадок стався з другим секретарем Кіцманського райкому партії: „…Під час концерту, коли екстремісти намагалися спровокувати конфлікт з органами влади, йому довірився якийсь Тисячний Л. Він відкрито заявив, що є антикомуністом, бореться за самостійну Україну, найпершим ворогом людства вважав КПРС. За його заявою перетворення фестивалю у політичну акцію було передбачено заздалегідь”.

Аналізуючи чимало архівних документів, дивуєшся, чому жодним словом ніхто не обмовився, не згадав щось позитивне стосовно творчого здобутку. І розумієш, що для цих людей Україна була чужа, вони її ненавиділи. Ненавиділи все, що хоча б трохи нагадувало національне, патріотичне. Ненавиділи тих молодих людей з ЦК комсомолу України, що посміли потривожити їхній спокій. Серед тих людей, що строчили тексти про неприпустимість проведення „Червоної рути” в Чернівцях, були і творчі. Вони автори цілих поетичних збірок, надрукували десятки книжок. Були серед них і відверті негідники.

Про таких нещодавно відомий професор Євдокименко в одній із телепередач сказав, мовляв, якщо б його воля, то він „позбавив би їх потомства”.

Але емоції стали можливими пізніше. А тоді партійні чинуші з ідеологічного відділу обкому партії, використавши з десяток гидотних аргументів, більшість з яких придумувалась ними ж, добилися бажаного – фестиваль „Червона рута” в Чернівцях більше не проводився. Окрім ювілейного, у 2009 році.

Але свою функцію для Чернівців він виконав, ставши поштовхом для подальшої політичної активності багатьох молодих людей. Саме в ці дні, з 17 до 24 вересня 1989 року в місті масово майорів наш синьо-жовтий прапор.

Саме цей рік став роком Володимира Івасюка. А пісня „Червона рута” отримала друге дихання.


Світлини Анатолія Мізерного